Яскрава зірочка на небі

Ми з бабусею. Десь 1993-1994 рік.

Цього разу багатенько букв, але я не розраховую, що хтось осилить цей текст до кінця. Просто, якщо Ви відкрили цю сторінку, пом’яніть, будь ласка, мою бабусю.

Я вже кілька місяців не бачила зірок - то хмарно було, то ніколи дивитися на небо, а сюніч одна яскрава-яскрава взяла, та й пролетіла за вікном, наче перед самісіньким носом - не встигла я ввімкнути світло в кімнаті. Сталося це близько першої. Наче нагадування, що нині виповнився рік, як відійшла у вічність моя бабуся Анастасія. З нею - ціла епоха й мого життя, і життя всього нашого роду, про яку маю щастя берегти світлі, затишні, часто кумедні спогади.

В дитсадковому віці мене щороку по кілька разів і надовго відвозили на Чернігівщину в рідну Тиницю до бабусь і дідусів. Точніше, жила я завжди в маминих батьків, а до татових ходила в гості.

Бабуся Анастасія, справжнє ім'я якої в селі, мабуть, майже ніхто не знав, бо завжди зверталися "Надю", або "Васильовно", - це мамина мама. 

Я не знаю, чи обговорювали вони з мамою коли-небудь принципи мого вирощування й виховання, як і коли мене купати, скільки вигулювати надворі (а я  була хатньою дівчинкою),
якої температури й вологості дотримуватися, скільки сидіти перед телевізором, скільки сторінок на день читати. Навряд чи. У селі за таке взагалі не турбувалися. Та й, мабуть, мама їй повністю довіряла. Знаю лише, що з нею було спокійно, безпечно й відрадно, і що найкраща для мене бабуся у світі - це вона.   

Наближаються зимові свята, і я все частіше згадую, як ми святкували їх у селі. Дідусь привозив ялинку (з того часу, як ми, онуки, перестали приїздити на Новий рік, її не ставили: "А для кого?"), бабуся дивилася святкові концерти, яких тоді показували багато. Світло горіло лише в прихожій, а в залі, де блимав телевізор, було напівтемно і сяяла кольорова ялинка, прикрашена старими блискучими іграшками й багаторічним, трохи потертим дощиком. Я (дошкільня) одягала бабусиної молодості чи маминої юності сукні й виспівувала разом із Наташою Корольовою, Анджелікою Варум, Іриною Алегровою, Олександром Буйновим, Валерієм Леонтьєвим, Валерієм Меладзе, На-На  і всією популярною тоді співочою братією. Бабуся завжди любила, як я "виступала": чи боліла в неї голова, чи була вона просто натомлена, чи хотіла послухати концерт без моїх завивань - я про це ніколи не дізнаюся. І тоді не змогла б дізнатися - вона милувалася мною, посміхалася, і, спостерігаючи за її реакцією, я щоразу ставала впевненішою, що набагато талановитіша за отих тітоньок із телевізора.

Вона любила повторювати: "треба, шоб усе було до ладу". Ці слова часто зринають у голові, коли наводжу десь порядок, і приємно звучать, як бабусине схвалення. Упевнена, що, була б вона поряд, обов'язково сказала б: "Правильно. Аякже? Треба, шоб усе було до ладу". Сама вона завжди старалася тримати все чик-на-вичик. Дуже дбала про затишок у хаті - наводила красу, як уміла: тут завжди, скільки пам'ятаю, було багато штор, фіранок (не лише на вікнах, а й на дверях і над дверима), серветок, сервізів, скатертин, застілок, покривал, накидок на подушки, вишитих рушників, килимів, справжніх горщикових і штучних квітів. На сучасні смаки точно не згодилося б. Але в бабусине поняття краси входили яскравість, квітчастість і - обов'язково - охайність. Навіть торочки на килимі в залі вона (і часто я малою за її прикладом) розчісувала гребінцем, щоб рівненько лежали. 

Бабуся ніколи не втомлювалася нас годувати - пізно ввечері чи рано-вранці, у неї, здавалося, виростали крила, коли хтось із дітей просив їсти. Зізнаюся, мені іноді буває ліньки  виконувати гастрономічні забаганки доні перед сном. А їй не було. Схоплювалася й бігла надвір пізнього зимового вечора, відчиняла літню кухню, брала мерзле "салько", яке я ритуально їла щовечора, нарізала його та хлібчик кубиками, цибульку-сіянку - манюнькими шматочками і складала мені в бутербродики.

У неї завжди було багато ліків. Дуже багато. Я любила гратися ними в аптеку. Сідала за стару швейну машинку з ножним приводом, знімала пас, щоб машина не строчила, з шухлядок виймала всі котушки, клаптики тканини й напихала їх "Цитрамоном", "Аналгіном" та "Долареном", яких було найбільше. Але це не все. Решту ліків щільненько викладала на "стелажі" зі стільців. І то, залишалося ще багато в пакетах. Я так достеменно і не знаю, у чому була причина її постійного головного болю, але з ним вона допізна читала мені казки, і взагалі багато читала, працювала на городі й по господарству. 

Любила побалакати. Малою мені це рідко подобалося, особливо коли йшли з нею куди-небудь з дому. Пройти в Тиниці від хати до хати з бабусею було неможливо без того, щоб когось не зустріти і не простояти хвилин сорок у балачках. Дорослі розмови я не розуміла і тільки нуділа й тягла за руку: "Ну, коли-и-и ми вже підемо?", "Ну, пішли-и-и". А вони зі співрозмовницею ще по кілька разів прощалися, починали розходитися, потім згадували ще щось, знову прощалися. І так довго-довго. Зараз я могла б пройти через усе село і ніхто мене, мабуть, жодного разу не зупинив би. Це вже не те рідне місце - як єдине твоє подвір'я, де ти онука шанованих у селі Углових, і тобі море по коліна. Тепер воно ніби розтріскалося: ось твій шмат двору і городу, а там - чужий світ, такий, як і скрізь. Виявляється, ці території скріплювала вона.

За всіх переживала, усім переймалася, багато зайвого брала до серця, старалася тримати в пам’яті всі подробиці наших життів і щоразу розпитувала: дак а як там… (оте й те)?  Хвилювалася, якою буде слава родини по селу - мабуть, остання в нашому роду несла традиційні для українського суспільства цінності. Зараз уже модно не хвилюватися, що скажуть люди.

Про бабусю можна згадувати багато. На щастя, у нас збереглися ще й відео, де вона, як завжди, артистично щось розповідає. Було й аудіо на телефоні, але, мабуть, стерли, розраховуючи, що зможемо ще сотні разів записати навіть іще кращі її розповіді.

Яблучко устигла трохи познайомитися з прабабусею, але, мабуть, забула вже. То нехай, коли виросте, прочитає замальовки, які я задумала написати, і передасть своїм діточкам та онукам, щоб згадували її крізь десятиліття, а, може, й віки.

                                                                                 Даруй їй, Боже, Царство Небесне.

                                               

А мені кращу пам’ять, щоб згадати все й переповісти до ладу.