Днями з цікавості зайшла на чоловічий форум і побачила там крик про допомогу одного молодого тата й чоловіка.Пише, що дружина, яка саме сидить у декреті з однорічним сином, постійно дістає його через нестачу грошей, кредити, у які сам же й уліз, відсутність власного житла і т. д. Дитину він любить, з жінкою сваритися не хоче, але терпіти далі немає снаги. Тут, звичайно, суть не в тому, хто має рацію - з однаковою шаленістю можна доводити протилежне. Мене зачепила фраза однієї двадцятидворічної дружини, яка заявила у відповідь, що от вона, між іншим, зовсім не така: у чоловіка грошей не просить, останню "шмотку" собі купила років зо два тому, сама вона в господарстві нуляча (тому, мовляв, усе справедливо) і взагалі живуть вони прекрасно. А її чоловік просив передати тому "знедоленому" хлопцю (вочевидь, заглянув у монітор через плече дружини, стоячи в нею за спиною і дожовуючи саморобний напівхолостяцький бутерброд), що "хай твоя баба іде працює! ти нікому нічим не зобов'язаний, окрім своєї дитини". Сказав - як відрізав. Учасники обговорення підтакнули, і це мене якось невиразно збентежило.
Ці слова вже кілька днів не виходить із голови. Тобто як це нікому і нічим? Такий розклад - абсолютна безвихідь у стосунках. Я тобі не зобов'язаний бути підтримкою, доки ти сидиш у декреті, розповідати, де я, з ким і коли мене чекати, допомагати тобі й підбадьорювати, якщо тобі важко поєднувати догляд за дитиною і господарство або роботу і сім'ю. А я тобі не зобов'язана готувати, тримати дім у чистоті й створювати в ньому затишок, бути красивою, вірною тобі, не зобов'язана тебе слухати і з тобою говорити, не зобов'язана ввічливо сміятися з пласких жартів твоїх друзяк і не зобов'язана втішати, коли в тебе будуть сльози на кілочку. Усе в нас заради дитини. Ми зобов'язані були одружитися заради неї, тепер зобов'язані скніти разом заради неї, з плином часу все більше її ненавидячи. Уже не сім'я, а три точки, через які проведено дві площини, що перетнулися, але не змогли стати єдиним. Життя в сухій геометрії, без співчуття і вдячності.
Саме вдячність, мені здається, ключова. Але де росте ця квітка - хтозна. У довесільну пору її знайти дуже легко - дякую, що прийняла мою пропозицію, що захоплюєшся мною, наче я дійсно, як ти запевняєш, супермен, і що не запитуєш, чи зміг би теоретично прогодувати сім'ю на два роти і хоча б один ротик. Дякую, що зводив у кіно, подарував квіти, зробив пропозицію, дякую, за незабутнє весілля, де я, можливо вперше і останнє була королевою. Потім неосяжне взаємне дякую за це велике маленьке чудо в пелюшках. І... апетити ростуть, а що величніше я можу для тебе зробити?.. Безсилля. Дружина все чогось вимагає: то квартиру, то машину, то - абстрактно - уваги (їй хочеться відновити в собі вдячність чоловікові). Чоловік вимагає нічого від нього не вимагати і дати йому спокій - відчуває, що, можливо, якийсь час залишатиметься в стані вдячності.
Однак це все не те.
Тут явно якесь замкнене коло, а значить, вихід із нього в іншій площині, у яку мають перейти обоє. І якщо вони не здаються, по виході знову потрапляють у коло, але з іншою закономірністю. Там дякують не одне одному за квартири, машини, обід із трьох страв і невтручання у суперменівські справи. А комусь чи чомусь іншому за те, що день прожитий, ніч тиха, на очах тепла втома, за вікном світає, малюк прокинувся і посміхнувся, чоловік прокинувся і не посміхнувся, але пішов поставив чайник на плиту, і по квартирі попливло таке затишне свистіння, що захотілося в душі комусь за це подякувати. Що є, кого чекати, про що турбуватися, з ким помиритися. Що в голові більше не сидять еталонні сім'ї.
Але це вже після мішка солі. Одним махом шкідливо. Треба потроху вчитися, а навчання не буває без думання, думання - без уваги. Коли ж хтось один опиняється для нас у фокусі всесвіту ("ти нікому нічим не зобов'язаний, окрім своєї дитини"), увесь всесвіт довкола зникає, розпливається, наче крім вас двох на каруселі більше нічого не існує. І тоді сама центральна роль втрачає сенс. Дитина стоїть у точці О порожнечі і запитально чекає, доки покажеш їй доріжку, а в тебе голова ніяк не перестає паморочитися.
Дак оце таке.
Але це вже після мішка солі. Одним махом шкідливо. Треба потроху вчитися, а навчання не буває без думання, думання - без уваги. Коли ж хтось один опиняється для нас у фокусі всесвіту ("ти нікому нічим не зобов'язаний, окрім своєї дитини"), увесь всесвіт довкола зникає, розпливається, наче крім вас двох на каруселі більше нічого не існує. І тоді сама центральна роль втрачає сенс. Дитина стоїть у точці О порожнечі і запитально чекає, доки покажеш їй доріжку, а в тебе голова ніяк не перестає паморочитися.
Дак оце таке.