Я не така мама, як усі: від почуття провини до мавпування



Image courtesy of Dino De Luca
at FreeDigitalPhotos.net

     Фільтрувати інформацію стало надзвичайно складно - її через край. Не встигаєш відокремлювати зовнішні голоси від внутрішнього. Чужі погляди, прагнення вважаєш своїми, а свої недоліки, страхи переносиш на інших. Більше тривожишся, частіше розчаровуєшся й усе сильніше відчуваєш незрозумілу провину. 

 



     Таке почуття виникло у мене, коли Яблучко ще не з'явилася на світ, але я вже шерстила форуми й усілякі сайти про виховання, щоб підкуватися. Сьогодні, усвідомивши руйнівну силу таких знань, принципово не заходжу на форуми. Просто відчуваю, ніби це якась трясовина. Я не знаю, хто ті жінки, і коли вони встигають писати сотні, а то й тисячі коментарів. Якщо це просто їхній заробіток - то, швидше за все, їм однаково, про що писати. Якщо гіперактивні відвідувачі-писаки - то навряд чи розумні люди. 

 

     Тривога з'являється, коли починаєш приміряти їхній досвід на себе (а це відбувається неминуче), особливо, ще не маючи достатньо власного. Коли думаєш: їм усім є чим похвалитися, а чим можу похвалитися я? І розумієш, що нічого видатного, на відміну від НИХ УСІХ, ти не робиш. Це тонка технологія, яка змушує змагатися за звання найкращої мами-грудної-годувальниці, купувати  непотрібні й навіть шкідливі іноді примочки, ходити на курси професійного одягання підгузків, опановувати методики раннього розвитку, щоб потім не сказали, що це через тебе дитина
виросла неповноцінною.
   

     Мені здається, найгірше, що може робити мама - це у стосунках із дітьми, їх вихованні мотивуватися не реалізацією своїх можливостей, а самоствердженням у чиїхось очах, і, тим паче, страхом. 

 

     Це помітно на дитячому майданчику: "Не катайся так на гойдалці! Роби, як дівчинка!"; у магазині: "Відійди, ти що, не бачиш, що там дядя?"; у черзі до лікаря: "Не плач! Он усі дітки з тебе сміються!"; коли на кожному кроці мама осмикує й вибачається за дитину.

Найбільш добросовісні муштрують вдома - починають із усіляких карточок Домана, іграшок Монтессорі, дресирують читати з першого року життя, впихаючи в маленькі голови інформацію, яку маля ще не здатне опрацювати. Заради чого? Щоб втамувати своє почуття провини? Чи вірите Ви, що це дійсно зробить  дитину щасливою? Я ні.

     Ми не винні в тому, що не схожі на інших. У нас не обов'язково має бути 36,6 та 120 на 80, щоб добре почуватися. Краще втілювати в життя свою творчість, а не творчість професорів-психологів, дати дитині самій придумувати ігри та іграшки, а не скуповувати дерев'яні кубики та молоточки. 

     Словом, почуття провини руйнує в людині творче начало і пробуджує мавпувальне. Але ж навіть, якщо ми, батьки, так і залишимося мавпами, то принаймні дітям маємо дати шанс вирости людьми.