Хтось сидить на хмаринці –
може, сам Бог,
може, сам Бог,
а може, просто
снігУР чи сніжНИК -
і сипле білих пухнастиків
тихо й ніжно.
А іноді – воду
ллє
чи льодовий
горох.
Та нині усе ж
сніжок.
Щічки червоні,
З носиків, ніби з
чайничків,
в небо тікає пар.
Звичайно, це в
тебе чайничок,
А в мене -
може, й димар!
Твої маленькі
долоні?
Отож, сидить на
хмаринці хтось,
Сипле собі сніжок,
І при цьому
Збирає пару в зоряний
ковш,
Мішає
Упоперек і
уздовж,
І дме в чарівний
ріжок.
І от – уяви! –
Кожна нотка
мелодії
Падає в ковшик з
парою,
творить сніжинку,
Вдягається, як
Попелюшка,
В ту одежинку,
І стрибає у
кишеню снігогосподаря.
А потім летить,
летить
з неба легка,
крутить свої
манюсінькі
піруети...
Отак і виходять
оці снігові замети
і кожна сніжинка,
яку
Спіймала твоя
рука.
А ковш покажу
тобі
хай, як настане
ніч,
бо він із зірок – при світлі
його не видно.
Ходімо додомку -
відкрию тобі
повидло,
наллю молочка
й поліземо вдвох
на піч.
(Ю. Козир)